-,,Переселенці ми, такі ж самі люди, але війна нас так б’є боляче, так жорстоко…
З Токмака ми .
Тікали, коли вже ворог зайшов.
Чого чекали?
Думали, що такого не може бути, хоч дідусь старенький і казав, щоб забирала дітей , документи та хоч куди їхала, бо біда йде. І рукою махав: велика біда йде.
Загинув мій дідусь, коли з сусідом пішли запитати солдатів, а їх багато було, і точно не росіян, чи то удмурдці, чи ще хто, були вони.
Не міг старий дідусь, який пройшов усю минулу війну, повірити, що це російські війська таке зло роблять.
Хто і навіщо стріляв по ним з автомата, так і не знаємо, колона двинулась, а вони – два дідуся, один з милицею, другий- з паличкою був , залишились на землі.
Ховали їх обох у сусідньому городі, у простирадлі.
Зараз не знаю, що там.
Бо закинули дітей, нашу собаку у стареньку машину батьківську, та на Запоріжжя поїхали…
Три доби добирались, бо й обстрілювали нас, і у полі обшукували, дитячі речі вкрали разом з сумкою.. І воду.
Добре, що для дитинки меньшої п’ятимісячної,дитяче харчування у дітей в руках було у пакеті.
А ще старша донька трирічному Марку рота закривала, бо людям у військовій формі хотів крикнути,, Слава Україні! “
І собаку нашу, вівчарку, звуть Айдар.
Справді було страшно.
Не тільки тому що літало щось над нами.
Коли доїхали до наших військових, плакали та обіймали їх…
Думали спочатку, що кинуті, нікому діла до нас немає.
Але, дякуючи Богу та людям, і дах над головою є.. І ось зараз – дитяче харчування, це ж сухе молочко, млинці робити буду, бо саме те, що діти люблять їсти більше усього!
Дякую людині, яка потурбувалася про нас!
Завжди теплішає у душі, дає надію не тільки вижити, вистояти, але й перемогти !
Слава Україні і героям нашим – слава! І людям подяка! “
Отак закінчила молода жінка свою розповідь, та із сльозами на очах обійняла!
Віримо, що все у нас буде добре, коли є у світі ті, хто простягує свої руки , щоб допомогти та підтримати !
РАЗОМ ДО ПЕРЕМОГИ❗️🇺🇦
Слава ЗСУ🇺🇦🇺🇦🇺🇦
