Вони запам’ятовують не те, що бачимо ми, дорослі. Їхня пам’ять зберігає деталі, які пронизують серце.
Ізюм, Харківська область:
«Ми з мамою приїхали сюди, бо братик не міг чути вибухи — він ставав, як неживий. Я теж лякався, але терпів. Я, мама, братик і кіт Тихон у переносці. Речі — у мами в чемодані та в моєму рюкзаку. Ми думали, що на місяць їдемо і скоро повернемося додому… Але вдома більше немає. І бабусі теж немає…»
Лиман, Донецька область:
«А я нічого не памʼятаю. Мама накривала мене ковдрою і затуляла вуха, коли нас віз дядечко-волонтер. Мене і братика. Темно, тихо і страшно. Це я памʼятаю…»
Херсонська область:
«Я памʼятаю, як наш військовий дав мені, сестричці та братику по шоколадці. І погладив по голові, коли ми доїхали до українського блокпоста з прапором. Шкода, що вдома залишились наші конструктори… і нові кросівки, які мама якраз купила нам на весну. Мені досі шкода…»
Ми не можемо повернути їм усе, що втратили. Але можемо дати турботу — у формі найпростішого, найнеобхіднішого.
Кожна пара кросівок — це не просто взуття. Це новий крок. Це трохи тепла. Це дитинство, яке ще можна зберегти.
Дякую кожному, хто поруч. Хто допомагає дітям памʼятати не тільки війну — а й добро.
