«Потроху відновлюються діти мої після того, що війна наробила з нами.
Нікому не побажаю навіть у страшному сні.
Все наше зруйновано поблизу Харкова: наше житло, батьківська хата , садок з молодими деревами, школа, робота.
Але найгірше, найстрашніше – батьки мої там залишитися назавжди. Пряме влучання дуже руйнівного чогось. Сусіди казали, що авіабомба.
Просто велика яма замість будинку.
Оце – на страшніше.
Біль нестерпний досі, сльози та горе.
Мамі- 57, татові- 60 років було.
Ні підвал не врятував, ніщо інше.
Поки зв’язок був, вмовляла до нас перебратися, у Харків.
Не могли, казали, бо господарство як їм залишити..
Вже обстрілювали Харків сильно, вирішили дітей рятувати. А тут така біда..
Син старший спочатку не розумів, плакав, чому бабусю- дідуся не збираємо з собою, а потім як оціпенів..
Меньші діти просто плакали..
Перебування під обстрілами , а ще й це горе.. (((
Лікуємо діточок наших й досі. Лікарні, психолог..
У сина сиві прядки волосся, а йому тільки 15 років..
З серцем почалися проблеми..
Заїкатися почав..
У меньшої дитини розвинулись приступи задухи, на нервовому грунті, кажуть лікарі.
Так і живемо, боремося.
Братик мій безвісти пропав ще у 22 му на Харківському напрямку захищав землю нашу.
Не знає, що його родину з Маріуполя вивезли вороги силоміць, жінку та доньку, шукаємо їх весь час, але поки безрезультатно.
Отака у нас родина, стільки усього.
Виживаємо тільки завдяки добрим людям.
Сьогодні мої діти взули на свої ніжки таке прекрасне літнє взуття!
Неймовірно щасливі усі!
Щира подяка!
Благодійному фонду,, Сила єдності родин»
що взули стільки діточок-переселенців🎉❗️
До сліз ми, матусі, вдячні!
Це велика підтримка, дуже цінний подарунок!»
