«- А мені можна фарби ? Бо я дуууже малювати люблю!»
А мама, яка стоїть поруч, ковтає сльози, бо безмежно довгі півтора місяця сидіння у підвалі привчили дітей малювати.
Щоб хоч якось перемкнути їх увагу від жахів війни, від того, відбувалося у передмісті Харкова, мама малювала з дітьми крейдою на стіні, олівцями, що майже стерлися.
Малювали все: зайчиків, літо, ставок поруч, дідуся-рибалку.
Поки родина таки змогла зібратися з силами, та вирватися з того пекла.
Тому діти малюють усіма : паличками на землі, рукою на вікні.
,, – Тільки пів року, як перестали малювати чорними, синіми та червоними олівцями.
Що малювали? Війну.
Людей з відірваними головами та ногами…
Біль та жахи..
Тільки зараз починають не сіре сонечко малювати, а яскраве жовте. 🌞🌞🌞
Фарби життя повертаються до нас, так лікар каже.
Заради дітей потрібно жити, їхнього майбутнього..
Хочеться, щоб воно було світле, спокійне для наших дітей.
Переплакала вже за нашим селищем, за нашим будинком, за сусідами, які загинули, за нашим, таким прекрасним, довоєнним життям.
Переплакали.
Живемо далі.
Тато наш поранений був, у шпиталі лежав.
Захищати дітей наших пішов майже одразу.❗️🇺🇦🇺🇦🇺🇦
Віримо, що все буде добре, віримо у нашу перемогу.
